Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)
Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)
I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.
Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.
I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am. | Аеропорт Гітроу – це одне з нечисленних місць в Англії, де ви напевно побачите пістолет. Пістолети носять полісмени в сорочках з коротким рукавом і в чорних бронежилетах, які пильнують, що терористи раптом не висадили в повітря крамницю одягу «Тай-Рек». Навряд чи вони стануть у мене на дорозі, але якщо це трапиться, я розповім їм правду. Скажу, в чому справа: я збираюся залишатися в аеропорті доти, доки не побачу когось знайомого. Як не дивно, але за тридцять п’ять хвилин чекання я так і не вгледів жодного знайомого обличчя. Мене тут ніхто не знає. Я такий само безіменний, як водії з однаковими іменними табличками (деякі з прізвищ на них мені знайомі). Утім, водії одягнені краще за мене. Відтоді як я взявся за дітей, усе, що я ношу, нагадує піжаму. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це має вигляд піжами, зім'ятої уві сні. В голові у мене лунають думки про всіх моїх знайомих, які підвели мене тим, що у вівторок спозаранку не вилітають до якогось чудового куточка Європи. Певно, мої колишні співробітники зі страхової компанії все ще стирчать за своїми столами – як я і пророкував їм, коли сам стирчав там, дарма гаючи час та розуміючи, що мені там не місце. А Еллі тим часом рухалася вперед: здобула докторський ступінь, влаштувалася науковим співробітником до університету Редінга, отримала перше підвищення по роботі… Наші дорослі приятелі, з якими ми зійшлися вже відносно недавно – у них у всіх гарна робота, тож їхньої появи тут слід очікувати будь-якої миті – кажуть, що для чоловіка бути домогосподарем є цілком пристойною ба навіть гідною справою, що потрібна неабияка сміливість, аби присвятити весь час догляду за дітьми. Ці наші приятеля здебільшого друзі Еллі (сам я останнім часом майже ні з ким не знаюся), і за винятком дитячих та грошових клопотів, думки, що їх чути у мене в голові – це думки скиглія. Я сподівався почути щось інше. Я починаю плакати – не кривлюся, не схлипую, але моїми щоками тихо збігають великі сльози. Не хочу, щоби хто-небудь бачив, як я плачу: я не з тих, хто може ні за що ні про що розклеїтися в ранковому аеропорті Гітроу. Хатні справи я веду бездоганно – саме так, як слід вести серйозний бізнес. Запаси мішків для пилососа я відслідковую за допомогою електронних таблиць, а при роздрукуванні етичних висновків щодо використання підгузків застосовую систему кольорового кодування. Але сьогодні вранці я сам не при собі. Хто я, що зі мною таке?
|