Комунікацію у суспільстві можна розглядати як процес регулювання різних інтерпретацій та позицій. Сферою такого регулювання виступає літературна культура (термін Ю.Лотмана, 1970)[7], в рамках якої і відбувається підготовка до сприйняття перекладу твору, його попереднє читання. Переклад як текст іншої культури часто є позбавленим національності, віку і навіть автора, тому він потребує мову-посередника, якою і виявляється літературна культура. Літературна культура і критика (як найбільш вагомий представник літературної культури) виявляються, відтак, своєрідним кодом сприйняття перекладу, при цьому текст перекладу може стати в залежності від специфіки цього коду або декодуванням оригіналу, або його новим кодуванням. Значущість цих позатекстових процесів призводить до постійного переосмислення перекладу, перетворення перекладу у пере-переклад (термін Лєфевра, 1975) як суму текстових, контекстових та інтертекстових варіацій, що забезпечують комунікацію між автором і читачем (11:24-25).
В цьому контексті окрім автора і читача варто виділити і третього комуніканта – перекладача, за посередництвом якого, власне, і уможливлюється даний акт комунікації. Якщо розглядати літературну культуру загалом, а перекладний текст як її елемент зокрема, з погляду прагматики, то, можна виділити такі виміри існування тексту, як інтенція автора, тобто рішення створити текст у рамках даної культури; інтенція тексту, тобто сума жанрових та стилістичних особливостей тексту; а також третій вимір, де, власне, задіюється уже третій комунікант – перекладач – це інтенція перекладача.
При розгляді казкової спадщини І.Франка під кутом зору авторської інтенції, слід зауважити, що матеріалом для неї послужили казки та казкові мотиви багатьох літератур різних часів і народів. В одних випадках Франко “перелицьовував” уже сформовані набутки людського розуму, таким чином поширюючи їх згідно зі своєю культурною місією. В інших – творчо розгортав вичитаний матеріал: розвивав та активізував думки й ідеї у своєму соціокультурному хронотопі, надавав образам “локального” колориту та посилював їхнє емоційне звучання [8:46].
Сам І.Франко пише: “Писателі і поети не перестають черпати зі спільного скарбу традиції народної і не вириваються свідомо з рамок тої традиції. Твори їх, призначені для співу або для голосного читання, так само, як і усні, вважаються ще [на початках, коли тільки в народу виникає література писана] спільним добром усього народу і переходячи з рук в руки, з краю до краю, улягають численним переробкам, поправкам, скороченням і розширенням; ім’я первісного автора звичайно забувається, первісні рами, а не раз і весь характер і тенденція твору змінюються, приймають у себе масу нових елементів традиційних – і постають такі твори як “Іліада”, “Одісея”, “Магабгарата” і “Рамаяна”, “Nibelungenlied”, “Chanson de Roland”, “Reinecke Fuchs” – епопеї національні, безіменні [...], або такі збірники, як “Панчатантра”, “1001 ніч”, байки Езопа і т.ін. великі скарбниці народних традицій, зведені і перетоплені в одну більш або менш артистичну цілість збірною працею многих людей і многих поколінь. [...]”[5:62-63].
Так, поема-казка “Лис Микита” [15]є авторською переробкою за мотивами німецької казки “Reinecke Fuchs”, хоч автор сам не вказує цього джерела, а “Коли ще звірі говорили”[13] є збіркою на мотиви казок індійських (із “Панчатантри”), російських (із збірки А.Н.Афанасьєва), грецьких, перських німецьких (казки братів Грімм) і сербських. У передмові до збірки автор пише: “Я старався віддати якомога найліпше тон і спосіб вислову найкращих казок, записаних із уст нашого народу, бажаючи й отсі чужі зробити так само нашими […]Маючи на оці мету більше педагогічну, ніж чисто наукову, я не вагався декуди відступати від оригіналів, уводити нові мотиви в старий засновок […]” [13:75]. Мова казок автора багато забарвлена лексикою національного характеру, про що особливо яскраво свідчить велика кількість етнолексем. Саме в етнолексемах, що ними так щедро пересипані казки Франка, простежується етнокультурний шлях духовного розвитку етносу. Саме цей аспект життя слова яскраво постає у фольклорних текстах. Казки включають в себе багато замальовок з життя українського народу, картини побутових сцен [4:204], діалоги персонажів відкривають “культурний контекст комунікативних актів, українські традиції мовного етикету” [9:443]. Як один з найяскравіших проявів національної самобутності, мова українського фольклору зберігає і передає наступним поколінням особливості світосприймання народу, факти його історії, картини соціального та родинного побуту, найрізноманітніші гами людських почуттів та оцінок, втілених у відшліфовані словесно-виражальні форми, значною мірою символізовані [1:1]. Відтак бачимо, що інтенцією автора було збагатити український фольклор мотивами казок інших народів та донести ці казки до дітей з метою перш за все дидактичною, тим самим прилучаючи їх як до надбань світової літератури, так і до багатств фольклору рідного народу.
Що ж складає другий вимір існування тексту – інтенцію тексту? У кожному літературному творі розрізняємо: а) явища (елементи) змісту; б) явища чистої форми. До перших належать: мотив, ситуація, сюжет, фабула, персонажі, тематика, ідеологія. До других: ритмічні, фонічні і строфічні ознаки, стиль, композиція і т.д. Усі ці елементи -- як усередині кожної групи, так і між групами – можуть утворювати найрізноманітніші сполуки. Будь-яке стале взаємосполучення елементів змісту дає те, що зветься літературним жанром [6:188-189].
Інтенцію тексту визначають за двома критеріями – приналежності до жанрового стилю та визначенням жанрової домінанти. Жанровий стиль – це композиційно-мовленнєве виконання жанрового канону, виразна іпостась змістовності жанру як форми. Поняття жанрового стилю генетично пов’язане з усною народною творчістю, де жанр і стиль чітко взаємозумовлені. Жанровий стиль визначає вибір жанрової матриці, і тому зумовлює стильове очікування, яке реалізується у достатньо усталеному наборі мовних прийомів і характері їх системного зв’язку [3:204]. Жанрова домінанта – це визначальна жанрова характеристика твору, його жанрова концепція [2:199].
Жанрову інтенцію тексту важливо враховувати при перекладі, оскільки той самий жанр може нести різне смислове навантаження в системі жанрів різних літератур і, відповідно, зумовлювати різне стильове очікування. Так, невеликі відмінності прослідковуємо вже в жанровому визначенні казки. За Українською літературною енциклопедією, казка – це один з основних жанрів усної народно-оповідальної творчості. Казки близькі до сказань, саг, переказів, легенд, епічних пісень. Відомі з найдавніших часів у всіх народів світу [12:Т.2:372]. Енциклопедія Британіка визначає казку як диво-оповідку (wonder tale), що включає чарівні елементи та пригоди, хоча не обов’язково про фей (fairy-tale дослівно – казка про фею). Тут також наголошується на відсутності чітких розмежувань між народною та літературною казкою, оскільки з давніх часів казки народні часто лягали в основу казок літературних (чи авторських), і навпаки, літературні казки, здобувши популярність, поширювалися в усній традиції [22:Vol.10:660]. Останнє є особливо важливим в контексті цього дослідження, оскільки казки І.Франка є авторською обробкою мандрівних мотивів, що в основу їх покладено фольклорні особливості народних казок. Енциклопедія Американа визначає термін казка як синонім до “традиційної казки”, що є популярною серед дітей [14:Vol.10:846]. Перекладачеві слід враховувати ці нюанси в залежності від цільового читача, хоча у випадку англомовного перекладу важко розраховувати на якогось конкретного, тобто географічно локалізованого цільового читача [10:150].
Щодо жанрової домінанти, то вона також акцентується по-різному. В українській жанровій системі координат головною жанровою особливістю казки визначають вигадку та розважальність. Сюжет казки завжди викінчений, динамічний, фізичні й духовні якості персонажів гіперболізовані. Ідея торжества добра над злом утверджується оптимістично: добро неминуче перемагає і все завершується щасливою кінцівкою [12:Т.2:372]. Британіка подає жанрову домінанту казки, у висвітленні психологів ХХ століття, а саме З.Фрейда, К. Юнга та Б. Бетлгайма, як прояв всесвітніх страхів та бажань. На думку Б. Бетлгайма відверто жорстокий характер деяких народних казок пояснюється їхньою дедуктивною функцією; вони сприяють природньому та необхідному переходу дитини у кожну наступну фазу розвитку та ініціації [22:Vol.10:660]. На відміну від української системи жанрів, Британська не визначає щасливий кінець одним з основних елементів, і навіть цілком виправдовує його протилежність. Американська жанросистема відсуває дидактичну функцію на друге місце, на першому тут – елемент розваги, що включає здійснення бажань та самоідентифікацію читача з головним герєм чи героїнею [14:Vol.10:846]. Тут перекладачеві варто враховувати специфіку жанросистеми цільової літератури, як і своєрідності цільової літературної культури.
Що ж класифікуємо як інтенцію перекладача? Перш за все перекладачеві слід відштовхуватися від двох інтенцій тексту-джерела – інтенції автора та інтенції самого тексту. Поза тим, перкладач завжди повинен усвідомлювати той факт, що “чистих” текстів в культурі практично не існує. Так, В.Тороп виділяє ін- та інтертекстовий переклад, що фокусує увагу на визначенні співвідношення свого-чужого в структурі та концепції тексту перекладу. Постає необхідність визначення маркованості-немаркованості, впізнаваності-невпізнаваності, конкретності-неконкретності чужих елементів (цитат, перифраз, алюзій і т.д.) в тексті [11:13-14]. В інтертекстовому перекладі важливим є розуміння авторської стратегії та виділення текстової домінанти. Поруч із структурою тексту слід вивчати структуру світу в тексті, співвідношення хронотопів авторського зображення дійсності, художньої концепції твору і персонажного хронотопу. Єдність тексту полягає в процесі взаємосплетіння внутрішньо- та позатекстових елементів, планів вираження та змісту [11:17-18]. За Лотманом, кожен художній текст є поліфонічним. Так, інтенцію перекладача складає переклад тексту на основі перекладацького аналізу, а не опис тексту оригіналу засобами цільової мови. Функцією перекладознавчого аналізу є виявлення домінанти, того рівня чи елемента, на якому передусім і досягається єдність тексту.
Як відомо, казки І.Франка є авторською інтерпретаціею мандрівних сюжетів та мотивів багатьох часів і народів. Слід наголосити саме на слові інтерпретацією, оскільки ці сюжети та мотиви переважно відділено від хронотопу зображення дійсності тексту оригіналу (скажімо, індійської казки), як і від персонажного хронотопу (так, у казці “Фарбований Лис” головним персонажем виступає, звісно, Лис, хоча в оригіналі, себто в індійській казці, це був шакал). Сюжети та мотиви інкорпоровано у тканину українських традицій та фольклору. Визначення межі свого-чужого в тексті, звичайно, залишається за перекладачем. Інтерпретація у фольклорі, скажімо, того ж героя може бути іншою.
В різних фольклорах за різними героями закріплені різні характеристики, при цьому часто мотивація вчинків персонажів-тварин є немотивованою. Вони поводяться так, як їм і належить поводитися за традицією, реакції у відповідних ситуаціях є цілком передбачуваними. Відтак, у східнослов’янських казках (російських, українських, білоруських) Лисиця завжди покладається на свої хитрощі, Вовка, навпаки, легко обдурити, Ведмідь є вайлуватим, Півень – хвалькуватим, Осел – впертим, Заєць – слабким і лякливим [20:1]. У кельтському фольклорі заєць взагалі не фігурує; натомість фігурує Кролик, виступаючи посланцем мудрості богів та передвісником майбутнього [18:1]. Якщо розглядати фольклор США, то тут також відомим персонажем є саме кролик, Братик Кролик із Афро-Американського циклу [19:7]. Персонажний хронотоп його, однак, є цілком відмінним від персонажного хронотопу Зайця у східнослов’янській казці, якщо, звичайно, брати Кролика персонажем-відповідником Зайця, до чого часто вдаються перекладачі казок, і що засвідчується в перекладах казок І.Франка [15;16;17;21]. Братик Кролик – сміливець та поборювач правди, що відвойовує свої права в Лиса, Вовка, ведмедя та інших звірів і символізує боротьбу проти рабства. Вирішення дилеми розмежування свого-чужого в тексті перекладу, як у вищенаведеному прикладі, збереження персонажа на рівні денотативного відповідника (Hare), чи заміну його на відповідник конотативно-символічного рівня у цільовому в рамках цільової літературної культури (Rabbit), звичайно ж, залишається за перекладачем.
Ці три виміри існування тексту, безперечно, слід враховувати при інтегруванні тексту перекладу у цільову літературну культуру, оскільки текст тут виступає одиницею комунікації двох культурно-мовних систем.
ЛІТЕРАТУРА:
1.Василько З.С. Символізація значення слова в українському фольклорному мовленні (на матеріалі фауноназв у казках, піснях і пареміях). – Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Київ, 2003. – 20с. 2.Жанрова домінанта / Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Вид-во “Золоті Литаври”, 2001. – С. 199. 3.Жанровий стиль / Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Вид-во “Золоті Литаври”, 2001. – С. 204. 4. Закревська Я.В. Мовні засоби відтворення національного колориту в казках І.Франка // Дослідження творчості Івана Франка. – Вип. 2. – К., 1959. – С. 202-217. 5.Із статті І.Франка “Тополя” Тараса Шевченка” // Бискало С.К., Борщевський С.М. Український фольклор: Критичні матеріали. – К.: Вища школа, 1978. – С. 62-63. 6.Качуровський І. Строфіка: Підручник. – К.: Либідь, 1994. – 272с. 7.Лотман Ю.К. Структура художественного текста. - М.: Искусство, 1970. - 364 с. 8.Пастух Т. Параметри художнього мислення Івана Франка: між емпіричною дійсністю і книжковою віртуальністю // Тези доповідей ХVI-ї щорічної наукової конференції, присвяченої 145-річчю від дня народження І.Франка (17-19 жовтня 2001 року). -- Львів, 2002. – С. 46-47. 9.Прихода Я. Про що і як звірі говорили у казках Івана Франка (деякі аспекти лінгвістичної прагматики) // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. – Львів: Світ, 1998. – С. 441-443. 10. Радчук В. переклад у контексті глобалізації лінгвосфери // Філологічні студії. -- №2. – Луцьк: Волин. Акад. Дім, Волин. держ. ун-т ім. Л.Українки, 2002. – С. 146-157. 11.Тороп С. Тотальный перевод. - Тарту: Изд-во Тартус. ун-та, 1995. - 220 с. 12. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т./ Редкол.: І.О. Дзеверін (відпов. ред.) та ін. - К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988-1995. - Т. 1-3. 13.Франко І. Коли ще звірі говорили: Казки для дітей // Зібр. тв. у п’ятдесяти томах. – Київ: Наук. думка, 1979. – Т. 20. – С. 74-172. 14.The Encyclopaedia Americana: In 30 vols. - New York: Crolier Inc., 1989. - Vol. 10. - 862 pp. 15. Franko I. Fox Mykyta /Eng. Version by B. Melnyk [a bilingual edition]. − Toronto: The Basilian Press, 2001. −238pp. 16. Franko I. Fox Mykyta /Tr-ted by B.Melnyk. − Montreal: Tundra Books, 1978. − 152pp. 17.Franko I. When the Animals Could Talk: Fables. – Kiev: Dnipro Publishers, 1984. – 88pp. 18. http:// mailto:
[email protected] / animal symbolism in celtic mythology 19. http://includepicture stylistic and socio-linguistic analysis of american folklore20.http://includepicture//members.aol.com/Mholl/Tales/HOZ_RULE.GIF”\*MERGEFORMATINET 21.Ivan Franko: Moses and other poems /Tr-ted from Ukr. By A.Hnidj. − N.-Y.: Vantage Press INC. − 149pp. 22.The New Encyclopaedia Britannica: Micropaedia: Ready Reference. Macropaedia: Knowledge in Depth / Robert P.Gwinn, Chairman; Board of Directors, P.B.Norton, President; R. McHenry, Ed. in Chief. – 15th Ed. – Chicago a.o.: Encyclopedia Britannica Inc., 1993. – Vol. 4. – 981pp.
